Можемо бурхливо радіти: у щойно опублікованій щорічній доповіді міжнародної неурядової організації Freedom House про стан свободи в світі Україну втретє вже визнано єдиною серед держав – членів СНД вільною країною. І це попри те, що ситуація з людськими правами і свободами у сучасному світі погіршується вже кілька років поспіль, і не в останню чергу – на пострадянському просторі (так, Грузія, яка вже було визнавалася «вільною», повернулася до категорії «частково вільних», а Росія стала ще більш невільною країною у порівнянні з минулим роком, остаточно опинившись серед країн без свободи поряд із Іраном, Китаєм, Венесуелою, Узбекистаном і Лівією).
Звісно, можемо тішитися своїми здобутками, коли, скажімо, ніким, крім Росії, ХАМАСу й Нікарагуа, не визнана Південна Осетія в царині політичних і громадянських свобод віднесена до «найгірших із гірших» поряд із Еритреєю та Західною Сахарою і коли тільки половина з усіх держав світу (куди входить й Україна) вважається авторитетними експертами вільною. А хіба ж свобода не ґрунтується – чи не передусім – на свободі слова, свободі ЗМІ? Гіп-гіп! Але…
Але не тільки брутальна емпірична реальність не дозволяє тішитися ТАКОЮ свободою, яка сьогодні ствердилася в Україні. А й висліди соціологічних досліджень, в числі яких – опубліковані буквально днями результати загальнонаціонального опитування населення України, здійсненого знаними і поважними структурами – Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» 17-28 грудня 2008 року.
У цьому опитуванні крім традиційних запитань про ставлення люду до влади, провідних політиків, партій тощо досліджувалися й питання, безпосередньо пов’язані з проблемами української свободи. І з’ясувався парадоксальний факт: тимчасом як Україна більш-менш міцно стверджувалася у списку вільних держав світу, її громадяни все більш скептично ставляться до цінностей свободи.
Отже, що констатували соціологи?
По-перше, ще ніколи за час проведення подібних замірів (а вони почалися 2000 року) частка громадян, які вважають, що Україна рухається у хибному напрямі, не сягала аж 84% (тоді як у правильності шляху впевнені лише 4%). Зауважмо: Україна вже три роки вважається вільною державою, а все більше її громадян вважає, що вона рухається кудись не туди.
По-друге, ще ніколи (навіть у розпал масових акцій проти режиму Леоніда Кучми) оцінка громадянами політичної ситуації в Україні як критичної, вибухової не сягала 49% (ще 44% визначили ситуацію як напружену, тоді як благополучною нинішню політичну ситуацію вважають лише 0,5% опитаних, спокійною – 1,5%). Ні, може, це й справді одне зі свідчень свободи – громадяни щиро говорять те, що вважають за потрібне, але ж хіба це норма для справді вільної держави, коли половина населення вважає ситуацію вибуховою?
По-третє, у виборі між цінностями свободи та добробуту думки опитаних поділилися: третина готова в обмін на власний добробут поступитися державі частиною своїх прав та громадянських свобод; третина, навпаки, заради дотримання свобод та громадянських прав готова терпіти певні матеріальні труднощі, а ще третина вибору зробити не змогла. А от у виборі між цінностями особистої свободи та рівності більшість опитаних громадян (56%) обирала соціальну рівність, щоби соціальні розбіжності не були надто великими, а «чисту» свободу, можливість жити без обмежень обрали 26% респондентів. Відповідно, більшість населення (58%) обрала такий варіант відповіді на запитання соціологів: «держава повинна турбуватися про своїх громадян, забезпечуючи їм пристойний рівень існування».
Істотно менше – 30% опитаних – поділяють думку, що «держава повинна встановлювати єдині для всіх “правила гри” та стежити за тим, щоби вони не порушувалися». Обмеження участі держави в економічному житті людей підтримали тільки 5% опитаних. Тож попри певну абстрактність запитань і неточність формулювань (наприклад, турбота держави про забезпечення рівня життя громадян не нижчого за певні стандарти – це класична ознака «нового курсу» цілком демократичного (і за партійною належністю, і за поглядами) президента Франкліна Делано Рузвельта, а обмеження участі держави в економічному житті було притаманне низці диктатур Латинської Америки), вимальовуються досить чіткі тенденції українських громадських настроїв, і ці тенденції не завжди найкращі у сенсі ствердження свобод чи руху до них.
Нарешті (і це, мабуть, головне), кількість українських громадян, які вважають, що «демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні», згідно з опитуваннями Фонду «Демократичні ініціативи» та фірми «Юкрейніен соціолоджі сервіс», невпинно зменшується: з 56% у жовтні 2006 року до 45% у червні-грудні 2007 року і до 38% у грудні 2008 року. І ще прикметні показники: у порівнянні із груднем 2007 року зросла кількість тих, хто вважає, що «за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний» (з 21% до 24%) та тих, для кого «не має значення, демократичний режим у країні чи ні» (з 15% до 19%), й удвічі збільшилося (з 4,7% до 9,4%) число тих, хто вважає, що «жодна партія в Україні не потрібна».
І хай нікого не тішать ці 9,4%: наприкінці 1917 року на виборах до Всеросійських Установчих зборів за список партії більшовиків по українських губерніях проголосувало приблизно стільки ж виборців. Лише стільки – можна було б додати, якби ми не знали результатів усієї тієї катавасії за умов чи не найбільшої у тодішній Європі політичної, світоглядної і журналістської свободи…
До речі: прихильників однопартійної системи серед опитаних ще більше, ніж адептів цілковитої непотрібності партій – 14,7%.
І ще одне хай не тішить нікого: попри те, що в опитуванні відсутні прямі запитання стосовно свободи слова, українські громадяни – давно вже биті жаки, й у своїй абсолютній більшості добре розуміють безпосередній зв’язок феноменів багатопартійності, політичної демократії та загальних цінностей свободи із більш конкретними явищами свободи слова і свободи друку та ЗМІ. І коли хтось висловлюється на користь автократії чи стає в позу циніка: мовляв, мені все одно, хто з ким і як, аби жилося добре, – ці люди чудово розуміють чи, принаймні, відчувають, що у бажаному ними соціально-політичному устрої, де свобода розміняна на добробут, можна буде вести мову лише про «вільні відповідно до слов’янської специфіки» або «регульовані на основі норм народної моралі» ЗМІ.
Ясна річ, соціологія – це лише інструмент. Її не можна винуватити в тому, що вона фіксує. Ба більше: самі по собі висліди опитування – ще не діагноз; опитування – це такий собі соціальний термометр чи вимірювач артеріального тиску. Але діагноз ставити треба. І діагноз точний, бо процес втечі від свободи зайшов надто далеко, а до того ж, боюся, не останню роль у настроях на користь такої втечі зіграла наша свобода слова у своїй перманентній безвідповідальності…
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
В понедельник, 2 марта, гостем студии «Свобода слова» на ICTV станет Николай Томенко. Об этом сообщает пресс-служба телеканала. 
Андрій Куликов – експерт з засобів масової інформації, журналіст, який майже 28 років працював у газеті, на радіо і на телебаченні.
Народився в 1952 році у Вільнюсі.